Про Георгія Гонгадзе

Ми ще у Львові з ним познайомилися. Я повернувся з навчання у Штатах, і тільки розпочинав навчання в Львівському університеті. Мені все було цікаво, тому що я пропустив у своєму розумінні найкращий час — 1991-93-ті роки, і я шукав, яким чином пірнути і надихатися цим всим. А Гія був місцевою знаменитістю у Львові, тому що тоді українськомовних людей поза межами діаспори практично не було. І тут приїжджає якийсь чувак з Грузії, і мало того, що він говорить українською, він ще й цікавий, тобто, він добре освічений, розумний, симпатичний, має купу цікавих історій, воював, ну тобто, романтичний образ довкола просто неймовірної сили. І Гія знав це. Він цим користувався, створював за собою середовище прихильників. І я в нього потрапив.

Одна з моїх перших журналістських робіт була в його підсумковій програмі, яку він що два тижні робив на львівському телебаченні. Вона називалася "Монітор". З точки зору сьогоднішнього дня, вона би була досить наївною, дивною. Але Гія умудрився підняти кілька тем, які прогриміли усією країною. Зокрема це була справа про продаж дітей із пологових будинків.

Гія вже тоді мав перші зіткнення з системою. Одна з речей, які він робив і дуже активно цим займався — потік грузинських біженців з Абхазії. Через його руки, думаю, пройшло кілька десятків людей, які опинялися у Львові і Гія допомагав їм якимось чином закріпитися. Знаходив гуртожитки, шукав якусь роботу і так далі.

Одного разу він розмовляв грузинською по міському телефону. І до нього міліціонери вчепилися тільки через те, що він розмовляв грузинською. І Гія абсолютно серйозно каже: «Чекайте! Те, що я розмовляю грузинською не є жодним чином незаконним. Що ви до мене вчепились?». І далі причина, чому він врешті-решт, опинився у відділку міліції вже була в тому, що він в процесі посварився з ними. Він мав такий донкіхотський характер. Був людиною, яка не проходить повз.

Одна з розмов, які були в нього з дружиною Миросею, полягала в тому, що Мирося вчила Гію обирати битви. Відпускати неважливі і братися за важливі. Гії це давалося важко, бо він однаково пристрасно реагував на будь-яку несправедливість. Він на неї кидався і врешті-решт ставав у ситуацію, де навіть та пристрасть, з якою він працював, вже не могла його захистити від небезпеки. Я думаю, що він мав багато розмов у середовищі. Я пам'ятаю, ці розмови були про те, що: «Гія — це небезпечно», «Гія, дивись, як коло звужується», «Гія, тебе вигнали звідти, звідти, звідти».

Ми розуміли, що це є рання ознака того, що система почне тебе вбивати. Гія не мав того страху. У нього батько — дисидент, мама — галичанка, яка прожила в Грузії. Можливо, дома утворилась ця культура, яка дозволяла долати страх. Я можу сказати, що у мене було набагато більше страху, як наслідок — набагато більше обережності. Я пам'ятаю, коли ми, наприклад, працювали з ним на «Вікнах плюс» — це була підсумкова програма. Я приносив як журналіст йому текст, а він був редактором, який правив. І він вимагав від мене, щоби текст ставав різкішим, агресивнішим. Тобто, умовно кажучи, переважно редактор виконує іншу роль. Переважно редактор — це той, хто згладжує кути. Гія був тим, хто вимагав більшої амплітуди, більшого натиску.

Ми розуміли, що це є рання ознака того, що система почне тебе вбивати. Гія не мав того страху. У нього батько — дисидент, мама — галичанка, яка прожила в Грузії. Можливо, дома утворилась ця культура, яка дозволяла долати страх. Я можу сказати, що у мене було набагато більше страху, як наслідок — набагато більше обережності.

Вони з Мирославою познайомилися у Львові. Мирослава працювала юристкою в обласній адміністрації. Вони обоє були фантастично привабливими, симпатичними, людьми, у чиєму погляді було дуже багато спраги до нового, до цікавого. Далі вони переїхали до Києва в 1995 році, коли Гія отримав пропозицію працювати на «ММЦ-Інтерньюз». Я не пам'ятаю, чи мова йшла про «Вікна плюс», чи це з'явилося пізніше, а Гія мав бути спецкором. Паралельно Мирослава перейшла працювати туди ж, в інформаційно-аналітичний відділ. І, відповідно, через якийсь час, ми знову зійшлися, тому що я в той момент вступив у Києво-Могилянську Академію. Я шукав підробіток, час від часу фрілансив на Гіїних проектах. Потім, знову ж таки, майже синхронно ми з ним перейшли працювати на Перший національний, де була чергова хвиля: от зараз будуть якісь там реформи, якісь там зміни. Змін не сталося, реформ — теж. Гія вилетів з цього всього через півроку, я вилетів через рік чи через півтора. Але це був, напевно, останній раз, коли Гія мав доступ до великої національної аудиторії.

Гія дозволяв собі сприймати професійні конфлікти як особисті. Кучма для нього був особистою образою. Вороги Кучми були для нього тими, хто допомагають у його справі, і тому він, наприклад, опинився в певний момент у дивовижному таборі Наталії Вітренко. Це такий шматок біографії, який з сьогоднішнього дня виглядає абсолютно дико.

Про ефір програми «Епіцентр» з Леонідом Кучмою

По великому рахунку, крім питань Гії, там не було нічого цікавого. Кучма прийшов, як великий авторитет, як президент. Перед ним сидять журналісти, ніхто нікому ще нічого не говорить, але всі розуміють, що тут є сила, а тут — багато невизначеності і незахищеності. Кучма вмів безсловесно посилати оці сигнали автократа. І він міг дозволити собі якесь принизливе порівняння, міг вколоти словесно, міг поставити на місце. Ну, чоловік з такою біографією не міг не мати цих вмінь. Тобто, як директор заводу, як парторг, як людина, яка була допущена до безпекової еліти Радянського Союзу, він мусив уміти робити це добре.

Кучма пробував під час всього ефіру брати класом, ваговою категорією. І мені здається, шо Гія був може чи не єдиним, хто демонстрував, що ця магія, цей ореол влади Кучми на нього не діє.

Це було не перший раз. Я ще працював тоді в «Киевских ведомостях», і ми писали про візит Шеварднадзе в Україну. І тоді вже були розмови, що Кучма нарікав Шеварднадзе на Гонгадзе — це був 1997-й рік, здається, що «є у нас тут один ваш, значить, який кусає постійно». І це розказували з команди Шеварднадзе. Тобто, Кучма дуже добре знав, хто такий Гія. Гія йому достатньо завдав неприємностей, і в той момент, коли Кучма робить вигляд, що він не знає, хто такий Гія — я думаю, це була не демонстрація щирості, що от «вибачте, я не пам'ятаю, як вас звати», а це була навпаки вказівка, що: «Чоловіче, ти для мене настільки неважливий, що я можу собі дозволити не пригадувати твоє ім'я». І пізніше воно було, знову ж таки, технологічно обіграним, що Кучма не знав, хто такий Гонгадзе.

Про «Українську правду»

«Українська правда», мені здається, з'явилася з відчаю. Бо всюди вже, в інших місцях, кисень був перекритий. Це був неліцензований простір. Було сподівання, що можливо воно якось там, значить, вийде і набере масовості. Це був час, коли більшість просунутих людей не мали ні імейла, ні телефону.

Про день вбивства

Це була одна з тих субот, коли я мусив працювати на «1+1». Я мав зйомку. Здається, це була Пуща-Озерна. А Мирося Гонгадзе того ж вечора читала для когось тренінг в Пущі-Водиці. Ми дружили родинами. Я запропонував, щоб Мирося взяла з собою дітей. І що потім ми разом поїдемо до Києва.

Ми приїхали. Я піднявся з ними до дверей. І ми з'ясували, що вони зачинені і всередині нікого немає. Мирося не мала ключів. І ми десь хвилин 30-40 стояли під будинком доки з Гіїної роботи, де була інша пара ключів, хтось їх довозив.

Вранці, коли ми зідзвонилися, стало зрозуміло, що Гія не прийшов. Я пам'ятаю, що зробив кілька дзвінків по дипломатах, поставивши їх до відома, що дивіться, виглядає так, що у нас зникла людина, і це щось дуже недобре.

Про акції «Україна без Кучми»

Уявлення багатьох активістів, журналістів, людей, які були на Майдані, в наметовому містечку «Україна без Кучми», були дуже наївними і простими. Весь розклад був набагато складніший. Багато гравців грали в довгу, і тому їм вигідно було якийсь час демонструвати з себе українських патріотів. Це була точка, де формувалися нові кар'єри, з'являлися нові імена. Хто знав якогось помічника чи радника Валерія Пустовойтенка — Юрія Луценка? І тут, раптом, Юрій Луценко з'являється на Майдані, і вся країна довідується про нього. І таких прикладів було багато. Я думаю, що сьогодні серед учасників того процесу скоріше за все набагато критичніша оцінка тих протестів. Я думаю, що ті, хто протестував проти Кучми, не до кінця були свідомі, наскільки загалом стає вразливою система безпеки України. І друга річ полягала в тому, що не були до кінця зрозумілі загрози. Було сподівання, що ми маємо справу вже з іншою Росією, що вже ніколи не буде так, як було в двадцятому столітті. Я думаю, що 2008 рік і війна в Грузії зняли цю пелену з очей. Але, на мою думку, значна частина людей, які брали активну участь в «Україні без Кучми», не до кінця здавали собі справи стосовно ризиків, які виникають від такого послаблення Кучми.

Про Леоніда Кучму

Кучма відповідальний за систему, яку він формував. Але значна частина тих речей, які йому приписували, він скоріше за все не робив, або не робив особисто.

Я думаю, що там був персональний мотив — особиста неприязнь до Гонгадзе. Я думаю, що там був політичний фактор: він просто був шумний, і ставив багато питань, які, скажімо так, підривали спокій політичного середовища, політичної тусовки. І я думаю, що цього було достатньо для того, щоб оцей перший камінчик в каменепаді просто почав котитися.

Чи зараз можна впевнено сказати, на якому рівні було віддано наказ про вбивство? Доказово — ні. Я маю особисті переконання, хто це зробив і чому. Ці переконання зараз будуть голослівними, якщо я їх буду висловлювати, тому що свідки, які могли би засвідчити ці речі, вже мертві.

Про багаторівневу історію

Скоріше за все ми мали кілька рівнів. Тобто, ми мали вбивство Гії Гонгадзе і задачі, які воно вирішувало. Далі резонанс, який вбивство мало в суспільстві, став підставою для міжвідомчої боротьби силовиків всередині України. Далі включаються українські й іноземні політичні гравці або спецслужби, які починають переслідувати свої інтереси. І плівки Мельниченка, і «кольчуги» – це вже винесення цього скандалу на міжнародний рівень, це вже речі, які мають міжнародні наслідки. В кінцевому підсумку ми маємо з десяток різних суб'єктів, які в цій ситуації пробують приймати рішення. Вони різної ваги. Десь хтось пробує просто вибудувати кар'єрний шлях на гору. Хтось інший пробує вирішити геополітичні задачі повернення України в Російську імперію. А хтось просто пробує в цій ситуації ситуативно зібрати дивіденди. І от ми в результаті маємо дуже багаторівневу гру. І питання, на яке не має відповіді: хто був власником цієї гри, хто її придумав отакою, хто її запустив? На це питання ми не маємо відповіді.

Про «кольчужний» скандал

Звинувачення полягало в тому, що Україна продавала «кольчуги» Іраку в момент, коли Ірак був під санкціями, і відповідно — це ставило під загрозу американську операцію в Іраку. Звинувачення в «кольчужному» скандалі мало набагато більший ефект, ніж сама суть скандалу. Практично рік у момент, коли інтенсивні відносини між Україною і Заходом були найбільш потрібними, Кучма не мав можливості повноцінної взаємодії. Я нагадаю, що це був безпрецедентний випадок, щоб через алфавітну близькість президент України на міжнародній зустрічі не опинився разом з президентом США — розсадку зробили за французьким алфавітом для того, щоби президент України не опинився поруч зі своїм американським візаві.

Наскільки ми в кінці з'ясували не було доказу, про те, що Україна продавала «кольчуги» Іраку.

Підсумки

Я просто думаю, що це вбивство актуалізує вже існуючу суспільну травму, де кожен українець відчуває себе і своє життя ресурсом і розуміє, що ти просто одиниця в статистиці. Це дуже радянський підхід до людського життя, і це те, з чого ми хочемо втекти.

Ми не хочемо бути однією стотисячною чергової військової кампанії, ми не знаємо, що там в майбутньому. Людське життя має цінність, і оцей гуманістичний рух за цінність людського життя кожного разу підважується, коли стається таке вбивство, яке потім неможливо навіть розслідувати. І це сигнал від якихось там груп, які намагаються бути одночасно в тіні і впливовими від тих, хто має формальну владу і хоче мати її непідзвітною від історично панівних груп про то, що може кріпацтва вже нема, але ви і далі ресурс.

Мені здається, так буде тривати аж до того моменту, доки ми не зробимо висновок зі всіх цих вбивств і всіх цих історій. Не можна бути в безпеці доки суспільство має слабкі інституції.